Не дай печалі душу опалить,

Залишить рани й безнадії ріки

Печаль - це завше трунок, пустота,

що схожий на смертельний  поцілунок.

Не дай печалі обламати крила

Тій мрії, що в блакиті майоріла .

Тій мрії , що зродилась із росини

Із срібно--чистої краплини

Не дай померкнуть як зорі

що вранці  стане тінню.

Тінь , темрява - це завжди невідомість 

Що огортає  мов лице чадрою.

Та серця чорна темнота

Страшніш від того,

Коли блудить, блудить твоя нога.

Коли тобі здається :

Ти самотній і нема і нема поруч

душі, щоб біль і радість розділить.

Ти серце , помисли звільни від пут

З Всевишнім розділи і розпач й білі мук..

Замри на мить ,

 Відчуй 

Що в тебе за спиною крила є.

Бо ж віра - це і спасіння те.

Одна моя близька подруга якось сказала :"Чим більше жалієш людей, тим більше вони потім не жаліють тебе."

І от вчора я в цьому переконалась. Близька мені людина має певні проблеми. Я із розумінням ставилася до неї, намагалась допомогти. Але потім почала помічати, що вона користується цим, і  в буквальному розумінні "ледве не витирає об мене ноги..." Я була вражена цим..На душі стало так неприємно..

PS_Як ви думаєте?Дуже потрібно почути ваші думки.

Ти мені в сні часто видишся

Ти на мене так ніжно дивишся

Очі  твої так ніжно палають

І мене теплом вони зігрівають

Ти мене в сні обнімаєш

І я тану...

Мій ніжний, світлий сон

 ранковий промінь обриває

 золотисне світанкове марево тане.

Я встаю відчинає вікно

Легко піддається мені воно.

Чисте морозне повітря впускаю

Думки мої десь літають

Вітер легенько волосся колише

Навіює серцю казку ізтиха. 

Чарівна мелодія  дня гомінкого

кличе до народження нового бою ..

З собою....

І знову я з тобою стрічаюся

Ти так ніжно всміхаєшся

І серце у грудях так щемно стискається.

І мрія  у вись піднімається..

А потім все роздуми-муки

душу печалять

Чи ти все теж до мене відчуваєш???

Чи серце своє ти іншій полишив,

А для мене лиш жалість залишив...

Та Надія мене не лишає

Я  турботливо сей вогник плекаю

Я на тебе й на Бога молюся,

Щоб він щастя мого не порушив...

Любі дівчата, жінки!!Величезного коханя, щастя!!Хай життя вам тільки посміхається!!!!!!!!!!!!

Зал захоплено тамував погляд і з нетерпінням чекав.Він завмер.Усім навколо здавалося що час сповільнив біг, і раптом сталося і .....

.... Боротьба, напруга , щось неймовірне в душі.. За ці емоції інколи можнв віддати життя. Оцей дух перемоги або поразки..Покласти все, зробити все можливе, ввідати себе..Таке можливо  у житті перед вирішальними подіями і у спорті.. Саме у спорті  оцей нейворніний кураж..Він є не тільки у гравців, але і у глядачів..Він передається від душі до душі...Мабуть кожен відчував це..Для мене це неймовірне видовище...Я бачила багато змагань, але було тільки одне, яке я не забуду ніколи..

Я прийшла разом з друзями на гандбольний матч, і відразу забула де я. мені здавалося, що я перестала  існувати і  і можу тільки відчувати. З перших же хвилин гравці боролись за кожен м'яч. Вони кожну секунду прикладали максимум зусиль. Ось м'яч в руках однієї команди , а ось уже в іншої..Очі ледве встигали стежити.  Перший гол..Для однієї команди величезна радість, інша з новою силою починала відвойовувати позиції..Гол..Гол.Гол..І знову боротьба, блок, фол, падіння..І знову гол..Моє серце билося, мов птиця в клітці, я усім серцем переживала за свою команду..І кожен їх гол - це безмежне щастя, кожний гол в їх ворота безкрая напруга, і мотитва до Бога.

Я ніколи не чула , щоб соривний зал, так кричав..Він ніби був живим..І реагував на кожен момент гри..Здавалося повітря вібрує навколо мене. І миті за митями..Час ,мов нестримна птиця , летів..І ось останні хвилини...Спортивний зал захоплено затамував погляд і з нетерпінням чекав. Він завмер. Усім здавалося, що пройшли години...І раптом сталося : блискучий, красивий гол...У ворота моєї команди забили гол...У мене в серці так тенькнуло...У очах щосб незрозуміло,  в душі :"Як жеж так...???"

Я йшла додому, і все розудумувала : "Ну чому інколи так : ввідав усе...і все утратив.."  ...."Ні..! Не все у тебе залишився ти і завтра...!"-шептав внутрішній голос.

Для людини без шор немаэ видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності...Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати все віч-на-віч - у цьому є могутність і непересічність...

Я повертаюся додому...Скільки емоцій, відчутів у цих простих коротких словах..Мій шлях був довгий і тернистий..Я довго йшла до нього...У душі вирує щось неймовірне. Це дивна суміш болю., радості, переживань і якогось неймовірного щастя..

Я повертаюся додому..Скільки вже збігло часу..Позаду ще один непростий день..Який відібрав багато енергії  і залишив почуття втоми..Але цей день не схожий на інші..Він особливий..Я йшла до нього роками..На серці дивне почуття..Я не знаю як все буде далі, але точно відчуваю, що цей день - це поворто у моєму житті.." Чи буде завтра сяйво мрій, які здійсняться, чи доведеться мені випити до дна поний келих гіркої поразки???

Якесь дивне почуття , суміш чогось невідомого, але такого фантастичного зароджується у моєму серці...Воно поступо більшає і дарує мені крила ..Я немов знімаюся у повітря..Це невідоме тихо шепче мені , що незважаючи на все , що принесе мені завтра я буду щаслива, що якщо моє життя буде суцільною руїною..я все почну спочатку..Я побудую новий Камелот....

Це дивне почуття підганяє мене .Я пришвидшую ходу..Така легкість, таке почуття , яке буває тільки коли приходить весна і дарує казку.... Ось я йду центральною вулицею мого рідного міста..Навколо Ніч..Вона бережливо сховала від людського ока увесь світ..Вона це вічна таємниця невідомості.перепочинок. і негаснуча надія..Навкруги ні душі..Тільки суцільна темрява..і ліхтарі, які золотисто-срібними вогнями розсіюють темряву..Щось неймовірне народжується у моїй душі.. Почуття легкості, і чогось такого, що дарує тільки зеленокоса весна...Я обожнюю нічне місто..Воно завжди чарувало і чарую мій погляд і серце..

Прекрасний нічний пейзаж зачепив у моїй душі таємничі струми..Я поринула у спогади..Ось ще зовсім маленька Я  осіннього ранку поспішаю до школи.. Я така радісна , бо у мене новеньку туфлі..А ось я вже старша..У душі печаль і розпач..Я повертаюся додому..Ледь стримую гарячу сльозу, яка так і хоче покотись додолу. А ось ми з друзями весело, жартуючи йдемо кудись...

Оці коротенькі, дитячі спогади наповнили душу теплом і любов'ю..Я відчула такий стимул йти далі..Так захотілось жити ,творити, любити...Я усміхалась а ліхтарі усміхались мені вслід..

Ти мій Ангел чи мій Демон

Вже  й не знаю я напевно.

Ти мій вирок, чи спасіння

А можливо ...це падіння

Запалив кохання  іскру -

В серці полум'я залишив.

І це полум'я, коханий ,

Палить душу , мучить-душить .

Дав мені ти крила білі

Я на них злетіть хотіла

Але потім словом тихим

Ти мені їх взяв й обрізав.

І тепер я на розпутті 

що й куди не розумію

І знайти щасливу стежку

Вже мабуть і не зумію.

У душі панує пустка

У очах слоьза гаряча

Я стою на перехресті

І думки печуть ножами...

Шалений ангел по небу летів

І крилами білими мрії розбив

Ті мрії, що прагнули ввись полетіт

І, все що навколо світлом покрити.

Та жаль і розпука лиш серце проймає

А мрії, як тіні, все тануть, все тануть.

Лиш тая надія, як вогник, палає.

І серце нещсне вона зігріває.

А ангел злітає все вище, все вище

А мрії розбиті падать нижче і нижче

І віра тихесенько серце лишає

Останні надії непомітно зникають.

Та ангела білого щось стурбувало

Мабуть передчуття стурбувало

З небес він на землю безшумно ступає

І рідну , загублену душу  зустрічає

чарівну і юну загублену душу.

Прекрасну ту постать щось турбувало

І він в її очі прекрасні заглянув

І замер.....

В її душі  вогонь палав

Талант  і сміливість він гартував.

Милосердя і розпач

гордий дух та 

 душі чистота

А в очах, а в очах

срібна сльоза....

Збагнув бузтурботний й безжурний той 

ангел

Своє назначення й обов*язок справжній.

Й  віднині 

доля його і цієї людини

сплелися як квіти по міцному тині.

І  ангел ніколи її більш не лишив

А лиш слідував стиха.